Хліб - усьому голова!

(казка)

Ліка – дівчинка маленька

І гарненька, й чепурненька.

Все в люстерко заглядає

І принцесу зображає.

Все їй нудно й нецікаво.

В гурті гратись не бажає.

Полюбляє кепкувати

І дорослих ображати.

Ось одного разу вранці

Ліка влаштувала танці.

Перед дзеркалом кружляє,

Черевички виставляє.

А матуся-трудівниця

Для бабусі паляницю

Вже спекла і в кошик склала,

І доцюню погукала:

- Ліко, дівчинко гарненька,

Будь ласкава і любенька,

Віднеси бабусі хліба

І вертайся по обіді.

Дитятко скривило губи:

- Я не хочу йти нікуди!

- Прошу, доню, будь ласкава,

Розпитаєш, як там справи?

Лиш хвилинку міркувала

І з хитринкою сказала:

- Та піду вже, мамко, чую!

Черевички нові взую!

Ліка стежкою прямує

Та сама собі міркує:

- Ой яка я гарна й мила!

Я – найкраща! Я – красива!

Онде пташечка літає,

Колоски вона збирає;

Марно витрачає сили!

Ліпше сіла б, відпочила!

На шляху в дитя багнюка

Чорно в’ється, як гадюка.

- Що робити? Чи стрибати?

Ні, не зможу! Не пірнати ж?

Деревинку Ліка тягне,

Та вона лишень застрягла…

І додумалась дівчина

Замість мосту взять хлібину!

Ледь на хлібець вона стала –

То відразу ніч настала!

А дитина закрутилась,

Під землею опинилась!

Там зависла у тенетах –

От потрапила в халепу!

Серед мороку й багнюки

Враз з’явилась Жаба Злюка.

Ліка борсалась, кричала.

- Відпустіть! – вона благала.

Злюка мовить:

- Як, дівчино,

Стать посміла на хлібину?

Хліб – усьому голова!

Він людину прославля!

За твій вчинок покарання

Буде тобі на світанні!

Зникла Жаба… Ліка виє,

Плаче, скиглить, тужить, ниє.

Захотілося присісти.

Закортіло і поїсти.

Та мотузок павутина

Обкрутила так дитину:

Боляче поворухнутись,

До хлібинки дотягнутись.

Хоче вже маленька Ліка

Більше, ніж усе на світі,

До матусі повернутись,

І до неї пригорнутись.

Доню матінка чекає,

У віконце виглядає.

Чує, що говорять люди,

Наче Ліка в Жаби Злюки.

Що посміла ця дитина

Наступити на хлібину!

Зневажає хліборобів,

Сама ж хвастя і нероба.

В підземеллі Ліка хника.

Жаба ж мотузки ті смика.

Кумкає ще заклинання:

- Кажу тобі на прощання:

Будеш пташкою літати,

Колоски собі зривати.

Як збереться на хлібину –

Знову станеш ти людиной.

У ту ж мить пташина прудко

Спурхнула у небо хутко.

І на поле - по пшеницю –

Зерно брать для паляниці.

Сонечко у небі сяє –

Ліка колоски складає.

Дощик мряче на покоси –

А пташина зерно носить.

Вітер дме, здійма пилюку, -

Дитятко, згадавши Злюку,

Рве  щосили ту пшеничку.

Піт рясний вмиває личко.

Дні і ночі так проходять

Та коли ж кінець роботі?

Вже несила малій пташці

Жити у страшній тій казці.

Тягне ледве ту стеблину…

Й обернулась на дівчину!

Скрикнула від щастя Ліка

Та по полю радо стриба!!!

Поспішає, мчить до мами.

Як була, вже більш не стане!

Буде чемна, шаноблива,

Працьовита, не хвастлива!

- Хліб – усьому голова! –

Тепер Ліка всіх навча, -

Це і піт, і труд, і шана,

І терпка дорога з лану!