Хліб - усьому голова!
(казка)
Ліка – дівчинка
маленька
І гарненька, й
чепурненька.
Все в люстерко
заглядає
І принцесу
зображає.
Все їй нудно й
нецікаво.
В гурті гратись не
бажає.
Полюбляє кепкувати
І дорослих
ображати.
Ось одного разу
вранці
Ліка влаштувала
танці.
Перед дзеркалом кружляє,
Черевички
виставляє.
А матуся-трудівниця
Для бабусі паляницю
Вже спекла і в
кошик склала,
І доцюню погукала:
- Ліко, дівчинко
гарненька,
Будь ласкава і
любенька,
Віднеси бабусі
хліба
І вертайся по
обіді.
Дитятко скривило
губи:
- Я не хочу йти нікуди!
- Прошу, доню, будь
ласкава,
Розпитаєш, як там
справи?
Лиш хвилинку
міркувала
І з хитринкою
сказала:
- Та піду вже,
мамко, чую!
Черевички нові
взую!
Ліка стежкою прямує
Та сама собі
міркує:
- Ой яка я гарна й
мила!
Я – найкраща! Я –
красива!
Онде пташечка
літає,
Колоски вона
збирає;
Марно витрачає
сили!
Ліпше сіла б,
відпочила!
На шляху в дитя
багнюка
Чорно в’ється, як
гадюка.
- Що робити? Чи
стрибати?
Ні, не зможу! Не
пірнати ж?
Деревинку Ліка
тягне,
Та вона лишень
застрягла…
І додумалась дівчина
Замість мосту взять
хлібину!
Ледь на хлібець
вона стала –
То відразу ніч
настала!
А дитина
закрутилась,
Під землею
опинилась!
Там зависла у
тенетах –
От потрапила в
халепу!
Серед мороку й
багнюки
Враз з’явилась Жаба
Злюка.
Ліка борсалась,
кричала.
- Відпустіть! –
вона благала.
Злюка мовить:
- Як, дівчино,
Стать посміла на
хлібину?
Хліб – усьому
голова!
Він людину
прославля!
За твій вчинок
покарання
Буде тобі на
світанні!
Зникла Жаба… Ліка
виє,
Плаче, скиглить,
тужить, ниє.
Захотілося
присісти.
Закортіло і поїсти.
Та мотузок павутина
Обкрутила так
дитину:
Боляче
поворухнутись,
До хлібинки
дотягнутись.
Хоче вже маленька
Ліка
Більше, ніж усе на
світі,
До матусі
повернутись,
І до неї
пригорнутись.
Доню матінка чекає,
У віконце виглядає.
Чує, що говорять
люди,
Наче Ліка в Жаби
Злюки.
Що посміла ця
дитина
Наступити на
хлібину!
Зневажає
хліборобів,
Сама ж хвастя і
нероба.
В підземеллі Ліка
хника.
Жаба ж мотузки ті
смика.
Кумкає ще
заклинання:
- Кажу тобі на
прощання:
Будеш пташкою
літати,
Колоски собі
зривати.
Як збереться на
хлібину –
Знову станеш ти
людиной.
У ту ж мить пташина
прудко
Спурхнула у небо
хутко.
І на поле - по
пшеницю –
Зерно брать для
паляниці.
Сонечко у небі сяє
–
Ліка колоски
складає.
Дощик мряче на
покоси –
А пташина зерно носить.
Вітер дме, здійма
пилюку, -
Дитятко, згадавши
Злюку,
Рве щосили ту пшеничку.
Піт рясний вмиває
личко.
Дні і ночі так
проходять
Та коли ж кінець
роботі?
Вже несила малій
пташці
Жити у страшній тій
казці.
Тягне ледве ту
стеблину…
Й обернулась на дівчину!
Скрикнула від щастя
Ліка
Та по полю радо
стриба!!!
Поспішає, мчить до
мами.
Як була, вже більш
не стане!
Буде чемна,
шаноблива,
Працьовита, не
хвастлива!
- Хліб – усьому
голова! –
Тепер Ліка всіх
навча, -
Це і піт, і труд, і
шана,
І терпка дорога з
лану!